"Чудеса и хреновины! Передай дальше..." (pan_baklazhan) wrote,
"Чудеса и хреновины! Передай дальше..."
pan_baklazhan

Мирослав Дочинець. ЗАКАРПАТСЬКІ СЛІДИ ВИСОЦЬКОГО

Під катом - друкована версія статті Мирослава Дочинця, надрукованої у закарпатській газеті "Срібна Земля - Фест", 6-12 квітня 2006 р.



 

ЗАКАРПАТСЬКІ СЛІДИ ВИСОЦЬКОГО

Сім разів великий пісняр відвідував наш край


Тоді, коли вони зустрічалися з ним, ще не знали, що таке харизма, зате всі одностайно стверджують, що променилася від нього якась благодатна енергія, від якої ставало гарно і світло на душі. Згодом про нього скажуть у захваті: "Полугамлет и получелкаш" (Є.Євтушенко). "Твои песни-знамена миллионы несут" (В. Солоухін). "Он пел о том, о чем молчали мы" (В.Гафт). "Может, кто-то лучше напишет, но так больше никто не споет" (А.Вознесенський).

ВОЛОДЯ ВЕРХОВОДИВ СЕРЕД ВУЛИЧНИХ ХЛОПЧАКІВ

П'ять разів протягом свого життя Володимир Висоцький навідувався в Мукачево. Тут проводив літні канікули школярем, тут зупинявся, коли мандрував по Закарпаттю юнаком, тут, перед ватагою місцевої дітлашні, пробував свій голос...

"Сжигать корабли нынче вышло из моды..." Перші свої кораблики з газети пускав на хвильках Латориці на початку 50-х. Газет було багато в їхньому домі, і книг. Дядько Льоша, в якого Володя гостював, уже тоді мав намір перекваліфікуватися достеменно в літератори, збирав матеріали для повістей. Чи думав він тоді, війною гартований і нею ж підкошений солдат, що минуть два десятиліття, і цей невтомний шибеник у дірчастих штанях обгорне планету магнітними стрічками своїх пісень?!

Дружба між дядьком і племінником, глибоко ніжна й самовіддана, збережеться до кончини першого. Володимир переживе його лише неповними трьома роками. З їхніх взаємин завжди дивувалися рідні і знайомі. У непростій з самого дитинства долі поета-пісняра дядько Льоша був для нього одним з найближчих людей, тому що розумів його серцем. Це були стосунки не просто родичів, а споріднених душ, згадує двоюрідна сестра В.Висоцького Ірена ("Лесная промышленность" (13 червня 1987 р.), "Студенческий меридиан” (№ 10, 11, 1987 р.)

Біля підніжжя Мукачівського замку притулився невеличкий довгастий дім. Його господар - інвалід війни і трішки художник. "Гвардії сержант 18 гвардійського полку 124 Празько-Берлінської гаубично-артилерійської п'яти орденів бригади великої потужності Олександр Єргалкін", - жартома відрекомендовується господар. Він бадьориться, але помітно, що на ногах йому стояти важко. Проте ніяка хвороба й неминучість не заглушать у людині притаманні їй широту душі і товариську вдачу. Розповідає так колоритно й емоційно, що починаєш розуміти: десятки картин на стіні, стелажі книг і музичні інструменти - не мертві прикраси дому, це — невсихаючі джерела духовності для старого солдата. Схвильовано, благоговійно оповідає він про свого фронтового командира і найближчого друга повоєнних років.

Олексій Володимирович Висоцький командував бригадою. Це був блискучий офіцер, талановитий артилерист, кавалер десяти бойових орденів та іменної нагороди маршала, полковник. А головне - мудра, неординарно мисляча людина, творча особистість, естет. Комбриг не знав компромісів із совістю, завжди говорив і робив так, як диктували справедливість і гуманізм. Не всім це подобалося тоді. Після війни вони разом з дружиною - теж інвалідом війни Олександрою Іванівною - осіли в Мукачеві. Спочатку недовго жили на вулиці Підзамковій, потім перебралися в будинок №29 на вулиці Толстого.

Вечорами в саду чи на терасі збиралося тісне товариство - художники, музиканти, співаки. Поряд жив брат відомого художника Адальберта Ерделі, котрий і сам залюбки їздив сюди працювати. Він якось намалював портрет господині, Володиної тітки. До речі, він же встановив авторство двох картинок Айвазовського, які Висоцький купив у місцевого єврея. Згодом у Москві це підтвердилось, і роботи виміняли на новеньку „Побєду". І сам Олексій Володимирович кохався в живописі, успадкував це від батька Володимира Семеновича. Висоцькі мали величезну колекцію картин старовинних і сучасних художників. Сюди приносили трофейний антикваріат.

У такому оточенні минали мукачівські вакації малого Володі, яким удома, в Москві, мало опікувалися - батьки були розлучені.
- Був він страшенним витівником, - згадує О.М.Єргалкін. - Рухливий, як ртуть, гуморист. Досить глянути було на його обличчя, щоб зрозуміти - цей здатний утнути будь-що. І разом з тим Володя був таким довірливим, відкритим, безпосереднім, що часто бешкетування йому пробачали. Пригадую, якось він зачепив велосипедом жінку на вулиці і не вибачився, поїхав далі. Я схопив його за вухо, став читати нотацію. А він усміхнувся приязно й каже: "Дядя Шандор, для чого вам псувати собі нерви зі мною? Я йду доповім про свою вину дяді Льоші. Хай він розбирається - я ж його племінник". І пішов. Натуру мав Володя заводія, завжди верховодив серед вуличних хлопчаків.

ЦИГАН АКОШ ІЛКАНИЧ БУВ ЙОГО ПЕРШИМ ВЧИТЕЛЕМ

Найближчими друзями в хлопчачих іграх були двоюрідні брат Сашко та сестра Ірена (обоє нині журналісти), сусідські Марійка та Ігор Чейпеші, Єва Шіпош. Згадує Марія Василівна Чейпеш, в минулому головний економіст ПМК-98:
- Своєю появою Володя одразу приніс у наш гурт невтримну веселість, нові ігри й розваги, які вигадував без кінця. Емоційність хлюпала з нього фонтаном.

Мої батьки тримали двох кіз, і діти дяді Льоші ходили пити молоко. Змушували себе через силу, ми з братом теж комизилися і частенько просили Володю випити наші порції, що він охоче робив. Ще й смішив нас при цьому. Хлопчиком ріс міцним, але не пригадую, щоб когось він образив чи побив. Малеча ліпилася до нього, радо слухала й піддавалася на його веселі авантюри.

Таким і запам'ятався: здивовано-радісний, дружелюбний російський хлопчина у запраних спортивних штанях. Ми ж, діти, російської мови тоді не знали, перші уроки її давав нам він.
А коли син Віктор уперше приніс записи його пісень, я запитала: "Котрий це Висоцький?" - "Володимир" - "Володя?" - перепитала. Син здивовано подивився на мене. "Так ось який голос виплекав Володя на нашому козячому молоці...".

Починаючи з 1951 року, Володя приїздив до Мукачева майже щоліта, аж до 1956 року, коли дядько Льоша переїхав з родиною до Москви і зайнявся професійною журналістикою, знімав документальні фільми, писав книжки про війну. Далеко ще попереду були Володині оголені, як нерви, струни. Він поки що набирався вражень на зелених, насонцених вулицях, де виноград і персики звисали до простягнутих рук, звучала суміш слов'янських і європейських мов, а легендарний циган Акош Ілканич грав на скрипці у винарнях просто неба. „Володя, хлопчик з тонкою і вразливою душею, слухав його зачаровано, з якимось острахом в очах. Губи його тремтіли, і ми не могли його відтягти до забав. Інколи, поки скрипаль пив своє вино, дозволяв Володі обережно взяти в руки скрипку". Це запам'яталося Ігореві Чейпешу (нині науковець у Будапешті).

"Мені згадується випадок - своєрідний "акторський дебют" Володі, - пише його двоюрідна сестра Ірена Висоцька. - Літо 1951 року. Дорослі кудись відлучаються з дому, а повернувшись, застають таку картину. Повна дітей світлиця, запнуті вікна. Горять лише кілька тьмяних світильників, музика, у центрі кімнати дає імпровізовану виставу Володя: танці, пародійні перекривляння дорослих і улюблена його пісня про рудого хлопця. Глядачі й актор були настільки захоплені, що не одразу помітили прихід "незапрошених" на дійство. Володя смиренно підійшов до моєї мами і нахилився для покарання. Він завжди так чинив після якоїсь провини, щоб полегшити мамі роботу - в неї була тільки одна рука"...

Уперше з пісенною творчістю Володимира О.Єргалкін познайомився, гостюючи в комбрига в Москві. Після бесід про життя-буття Олексій Володимирович увімкнув магнітофон: "Послухай, як наш Володька співає. Пам'ятаєш його, зірвиголову?". Той же хриплуватий, але змужнілий голос, з новим, незнайомим натиском, криком душі. Гість уважно прослухав касету, запитав: "А чиї це він пісні співає?" - "Свої'. - "Ти розігруєш мене?.." - "Слово честі - свої. Щодень і щоночі пише". "Це великий поет", - тільки й сказав Олександр Михайлович.

У СКЛЯНЦІ ЗАМІСТЬ ЧАЮ БУВ КОНЬЯК

Нині йому сумно згадувати про Володю. І він не приховує, чому. Наш брат журналіст радий роздмухати кожен фактик із життєпису видатного барда. Тоді ж газети й журнали його імені уникали. "Не існувало" такого поета й співця, хоч пісні його, тиражовані підпільно, слухала вся країна. Та що країна - весь світ!
Наступний візит Висоцького на Закарпаття пов'язаний з фільмом „Кар'єра Діми Горіна", в якому Володимир грав роль веселого залицяльника Софрона. Про це він згадує: „Был такой зпизод на второй день моей сьёмочной жизни: я должен был приставать в машине к Тане Конюховой. А я был тогда молодой еще, скромный, долго отнекивался..." Актор Дем'яненко (Шурик) 12 разів за це "бив" його в щелепу, а в оператора весь час виходив брак. Довелося підставляти іншу щелепу. Єдина відрада - Володя знову і знову мусив обнімати і цілувати красуню Конюхову. Він був дуже активний, весь час пропонував мізансцени, партнерам підкидував дотепні фрази. Свою маленьку роль (другу в житті) настільки укрупнив, що вона стала родзинкою фільму.

Знімали фільм під Ужгородом у жовтні 1960 року. Дощило, дороги розкисли. А треба було лізти на високовольтну лінію - 42 метри. Ніхто це не осилив, лише спортсмен Ванін і актор Висоцький. За це йому видали 40 рублів, які він одразу ж пустив на „підігрів" для трупи.

У серпні 1974 року Висоцький знову знімався в нашому краї у югославсько-радянському фільмі „Єдина дорога". Югославську натуру відтворювали на Закарпатті, кіногрупа базувалася в Ужгороді. Були задіяні відомі актори Влад Дворжецький, Віктор Павлов, Анатолій Кузнєцов, Лев Дуров і, звичайно, жива легенда Таганки Володимир Висоцький. Коректний, стриманий, небагатослівний. Свою роботу виконував точно, оперативно, без дублів. Скаржився на жахливу зайнятість. Однак не відмовив у експромт-концерті для ужгородської богеми на приватній квартирі біля ринку. Художниця Надія Жиденко згадувала: наспівував і грав на гітарі, а перед ним стояла склянка коньяку з чаїнками і ложечкою. З неї час від часу відсьорбував. Кажуть, так було зазвичай на концертах, куди люди сотнями зносили своїмагнітофони. Наступного дня купив подарунок для коханої француженки і виїхав до Москви.

МУКАЧІВСЬКИЙ ПЕЙЗАЖ ОПИНИВСЯ В МАРИНИ ВЛАДІ

Востаннє він побував у Мукачеві з дядьком, тіткою і дружинами композитора С.Прокоф'єва та журналіста-міжнародника О.Каверзнєва. Вони заночували в Єргалкіна дорогою в Прикарпаття. Володя був печальний, замислений, навіть улюблені в дитинстві тістечка тьоті Юції, дружини Єргалкіна, їв без колишнього ентузіазму. Раніше він любив її угорські страви. Юліана Ласлівна підгодовувала хлопчину - мати далеко, а тітка що може - на війні втратила руку. Тоді, останнього разу, Олександр Миколайович, який трохи малює, подарував йому один з мукачівських пейзажів. Цю картину потім забрала Марина Владі.
Через роки по тому вони побачили його на сцені. Володя був таким, як і в житті, ні крихти пози, бравади, як дехто вбачав у ньому. Довірливий, безпосередній, незалежний, благородний. Він жив так, як грав і співав, і грав так, як і жив.

В архіві Олександра Миколайовича чимало реліквій - фотографії та автографи відомих воєначальників, космонавтів, художників та композиторів з високими званнями. В окремій коробці - подарунки від Володі. Маленька платівка його пісень, що вийшла в 1976 році. На круглому ярлику дарчий напис: "Дяде Шандору - Володя Вьюоцкий". Фотознімок співця, на звороті його підпис: "Художнику Александру Ергалкину в знак уважения. г. Москва, 5 сентября 1974 г. В.Высоцкий".

А ось і книжка, такого видання немає більше ні в кого. Це підшиті гранки першої і єдиної збірки поета "Нерв" з автографом. Багато сторінок біліють порожньо - цензура. Єргалкін обтягнув книгу тканиною і намалював титульну обкладинку.

...Сутінки залягли в кімнаті. Вогонь з грубки витанцьовує на позолоті старовинних рам. Свою думу думає старий самотній солдат, який давно осягнув істину, що людину підкошують не тільки металеві кулі. Можна серцем співати так, що воно розірветься. І, може, тоді почують тебе.
З аркушика, надісланого родичами Володимира Висоцького, він читає його передсмертний вірш.

... Лед надо мною, надломись и тресни!
Я весь в поту, как пахарь от сохи,
Вернусь к тебе, как корабли и песни,
Все помня, даже старые стихи.
Мне меньше полувека -
сорок с лишним,
Двенадцать лет живу, тобой
и Господом храним,
Мне есть что спеть
перед Отцом Всевышним,
Мне есть чем оправдаться перед ним.

А потім читає рядки сина - Микити Висоцького "На смерть батька".

Он больше не споет вам ни о чем,
И можно жить, ни в чем не беспокоясь...

Ні, його неспокій передався світу і не одне серце запалив вогнем свободи.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
Мукачево


 


Tags: Владимир Высоцкий, Закарпаття моє
Subscribe

  • "І так всєм всьо понятно!"

    Просто культове фото, ІМХО. Ноу коментс, як на тих білих аркушах від анекдотного Рабиновича - "А шо пісать, і так всєм всьо понятно!"…

  • ...Переходного Периода из Ниоткуда в Никуда (с)

    NB. Товаріщ Бігдан! Красти меми у ідейних опонентів - некомільфо. ( пруф на першоджерело)

  • "Перець" жжот

    Думаю, цей номер "Перцю" (№ 6/1987) в недалекому майбутньому буде дуже дорогим. Або ж його зберігання каратиметься за всією суворістю нових…

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic
  • 1 comment